Статті по темі

Медіатворчість як різновид
творчої діяльності особистості

Поява в сучасному пантеоні наук про людину цілого ряду нових дисциплін з префіксом «медіа», а саме медіаосвіта, медіапсихологія, медіаекологія, медіадидактика і, в решті решт, медіафілософія, свідчить про виникнення проблемного поля в просторі взаємодії людини та нової інформаційно-комунікаційної реальності і викликає необхідність формування відповідного понятійного апарату. Вже досить розвинуті у дослідження науковців такі поняття як медіакультура, медіаосвіта, медіапростір та медіареальність. Набуває актуальності філософська рефлексія поняття «медіатворчість» як способу творчого буття особистості в медіакультурі. 

Метою статті є панорама історичного розвитку медіатворчості в процесі удосконалення та виникнення нових медіа, дослідження її особливостей та уточнення визначення медіатворчості як поняття, що інтегрує різні жанри творчості в медіакультурі та її продуктивні, комунікативні та перцептивні аспекти.

Проблема творчості в рамках медіакультури набула актуальності в роботах філософів початку ХХ століття, коли кіно, фотографія здійснили переворот у світосприйнятті людини, відкрили нові можливості у відображенні реального світу через використання нових технологій та пристроїв. Медіа зробили помітним технологічний та технічний компонент творчості, який був завжди присутній (будь-то папір та пензель, мармур і долото чи камера і зображення). Стало зрозумілим, що творчий продукт – це результат певного рівня розвитку технологій і в тому числі комунікаційних.

Вперше роль медіатехнологій для творчості відзначили футуристи, авангардисти, дадаїсти – художники нового мистецтва початку ХХ століття. Здійснюючи художні експерименти зі щойно виниклими, новітніми для того часу, телеграфом та радіо, вони активно освоювали їх потенціал і можливості, синтезуючи з уже існуючими рішеннями різних галузей творчості. В двадцяті роки ХХ століття радіо, телефон, телеграф стали новими джерелами для творчості та експериментаторства. Світ медіа відкривав перед митцями абсолютно нові перспективи. Так, у 1922 році було здійснено перші спроби дистанційного живопису, коли художник виконував інструкції (пікселізація – як уточнення місця і забарвлення), отриманні по телефону. А трохи пізніше , у 1928 німецький режисер-абстракціоніст В. Ратман вперше поставив радіоп’єсу, котра спочатку була сприйнята як акустичне кіно. Це дало поштовх для розвитку особливого поля творчості на основі радіотехнологій – мистецтва звуку і тиші, мистецтво шуму, мистецтво звільнених слів. Медіа почали використовувати не лише для демонстрації, репрезентації результатів своєї діяльності, але і для інтеграції у сам творчий процес, вони стали засобами і способами створення оригінально нового. 

Одним з перших, хто намагався дослідити це явище був Вальтер Беньямін. В 30-і роки ХХ століття він спробував визначити основні тенденції творчості з застосуванням техніки. На його думку, засоби репродукції не лише перетворили у свій об’єкт сукупність наявних творів мистецтва і найсерйознішим чином змінили їх вплив на публіку, але і зайняли своє місце серед видів художньої діяльності. Репродукційні можливості медіа, їх здатність наблизити речі до себе у просторовому та людському відношенні призвели до втрати таких рис творчого продукту як унікальність, недосяжність, елітарність. Цінність медіапродуктустала залежною від цінності самого носія, на якому той зберігається. Культовість поступається експозиційними можливостями. Відбувається стирання межі між копією і оригіналом.

Одночасно з Беньяміном проблему взаємодії людини і машини в процесі медіатворчості розглядають Ф. Трюффо, А. Астрюк. Їх увага зосереджена на особливостях мистецтва в технічну еру. Запропонована ними теорія автора в кіно «lecamerastilo» (камера як перо), намагалася дати відповідь на питання про суб’єкт творчого процесу. Ототожнення камери і пера є повторенням вже відомої тези в літературознавстві, що автор є лише скриптором. Камера в кіно сама набуває функцій автора, сама створює фільм, тут і зараз. Ще не була виголошена смерть автора, а вже відчувалась упередженість перед технологією. Здається, що такий підхід ілюструє страх людини втратити панівну роль в творчості, її лякливу настороженість до можливостей машини, які ще не до кінця вивчені. Адже засоби технічної репродукції досягли рівня, знаходячись на якому вони здатні розділити з автором його функції. Разом з тим Беньямін визнає значення медіатворчості для пізнання світу: техніка збільшує те, що раніше неможливо було побачити, уповільнена зйомка відкриває таємниці руху, відображається світ уже освоєний свідомістю людини, об’єктивна реальність набуває нового сенсу, перестворюється, збагачується новими смислами, персональним досвідом творця. Продукти медіатворчості є відображенням світогляду особистості.

Художнє освоєння медіатехнологій завжди помітно випереджало теоретичну розробку проблеми творчості, опосередкованої медіа. Друга хвиля досліджень піднімається у 60-ті роки, коли телебачення, реклама, відео набирають обертів, пересічні громадяни починають захопленні опановувати медіа, технології проникають у повсякденність. Відбуваються загальні зміни у розумінні природи творчості, що знаходять своє відображення у роботах постмодерністів (Р.Барт, М.Фуко, У.Еко). Виголошується «смерть» автора і «народження» читача. Стверджується рівноправна позиція автора і реципієнта в акті творчої комунікації.

Вивчаючи характер впливу комунікаційних технологій на процеси створення та сприйняття творів мистецтва, дослідники одностайні у думці, що з розвитком комунікаційних технологій творчий процес стає все більш відкритим для продовження. Ця особливість достатньо яскраво проявляється в кіномистецтві. Авторське виконання є закінченим твором, але одночасно воно є творчим матеріалом напівфабрикатом для творчості оператора і його камери. Продукт операторського мистецтва піддається змінам у процесі монтажу і т.д.

Концепція «відкритого твору» Умберто Еко розглядає продукт медіатворчості як принципово неоднозначне повідомлення, множинність означуваних, котрі співіснують в одному означаючому. Відкритість, яку розуміють як принципову неоднозначність художнього повідомлення, характерна для будь-якого твору, в будь-який час. Для того, щоб розв’язати задачу митці звертаються до ідеалів неформальності, невпорядкованості, випадковості, невизначеності результатів. Вони передбачають, що стосунки між ними, їх творами та самим споживачем будуть неоднозначними. Наприклад, серед останніх музичних творів інструментальної музики можна відзначити деякі , що мають одну спільну особливість: виконавцю надано неабияку свободу виконання, коли він не тільки сприймає вказівки композитора, а просто зобов’язаний впливати на форму твору актом творчої імпровізації. Це вже не твір, а поле можливостей для творчості, яке передбачає можливість різноманітної музичної організації твору, відкритий твір, котрий завершує виконавець в той самий момент, коли отримує естетичну насолоду. Отже твір мистецтва в постмодернізмі – це певний об’єкт, створений автором, котрий організовує його смисловий зміст так, щоб будь-яка людина, яка його сприймає, могла знову осягнути сам твір, його первісну форму задуману автором. Реципієнт вносить в цей процес конкретну екзистенційну ситуацію, своє чуттєве сприйняття, особисті переконання, і таким чином, осягнення початкової форми здійснюється в певній індивідуальній перспективі. Людина нової доби бачить у витворі мистецтва не той об’єкт, який базується на очевидних стосунках і покликаний до насолоди ним, як проявом краси, а таємницю, котру треба досліджувати, задачу, яку треба розв’язувати, стимул, який сприяє живості уяви. Відкритість може виявлятись у змістовій співпраці, коли розгалуження змістових ліній та побудови читачем власної, з використанням власних позицій досвіду. Відкритість, яка базується на смисловій співпраці інтерпретатора, який має вільно осмислювати вже здійснений творчий факт. Відкритість яка знаходить свій вираз у структурній нестабільності - твір у русі. Поетика відкритого твору висловлює позитивні можливості людини, здатної до постійного оновлення власних схем життя та пізнання, плідного розвитку власних здібностей та розширення горизонтів. Коли відкритий твір знаходиться у русі, для нього характерне запрошення до співавторства. На більш широкому рівні існують твори, котрі будучи закінченими фізично, тим не менш залишаються відкритими для постійного виникнення внутрішніх стосунків, котрі глядач, слухач чи читач повинен виявити і обрати в акті сприйняття всієї сукупності стимулів, які він має. Кожен твір, якщо він створений у поетиці відкритості має безкінечну множину можливих прочитань, кожне з яких вдихає в нього нове життя відповідно зі смаком, особистою перспективою, виконанням. Комунікативна дія в процесі сприйняття твору носить естетичний характер. Враження завжди нової глибини, тотальності, відкритості, котру, як нам здається, ми завжди можемо впізнати у будь-якому творі, базується на подвійній природі комунікативної організації естетичної форми, а також на транзакції, що характерна для процесу розуміння. Враження відкритості і тотальності залежить не від об’єктивного стимулу, котрий сам по собі матеріально визначений, і не від суб’єкта, котрий готовий сприймати будь-яку відкритість, а від пізнавального ставлення, в ході якого реалізуються форми відкритості, народжені і керовані тими стимулами, котрі організовані у відповідності з естетичними. Відкритість є умовою будь-якого естетичного сприймання, тому будь-яка сприймана форма, що має естетичну цінність, постає як відкрита. Багатство естетичного сприймання доповнюється новим багатством, яким є комунікативний задум. Для того, щоб втілитись він повинен набути довершеної форми і може бути здійсненим лише за умови , що в його основі лежить принципова відкритість. Ця цінність, як відкритість другого порядку, до якої рухається сучасне мистецтво, можна було б визначити як зростання та примноження значень, котрі можуть міститись у повідомленні (наприклад знак у живописі, який не має значення, або відповідає цілому сузір’ю звуків. Така відкритість визначається як збільшення інформації.

Поряд з ознакою відкритості у праці У.Еко прозвучала ідея перцептивної складової медіатворчості, яка реалізується у творчому медіа сприйманні. Ця тенденція загалом відповідає концептуалізації рівноправного співіснування в традиціях постмодерністської культури автора і читача, які в своєму діалозі формують ядро креативної суб’єкт-суб’єктної взаємодії.

Друга лінія робіт учених присвячена вивченню впливу медіа на особистість у процесі взаємодії. В роботах М. Маклюена концептуалізується ставлення до автора як до особистості, яка єдина може протистояти маніпуляціям медіа, подолати ефект зачарованості перед їх можливостями. Філософ пропонує нове бачення глядача як автора у створенні певної реальності , що постає перед ним лише, як пунктир. Авторська функція глядача в медіакультурі полягає у демонтажі, декодуванні. В баченні Маклюенамедіа стають могутнім каналом творчого акту – медіатворчості, під час якого зовнішні джерела видають в середовище лише деяку частку інформаційних даних, а кінцевий інформаційний продукт конструюється аудиторією. У зв’язку з цим в медіакультурі особливе положення займає автор у всіх своїх образах. Сучасні дослідження особливостей творчості, різноманітних її жанрів у медіакультурі визначають фактичну появу читача – автора. Пізніше ці дослідження поглиблює в свої роботах Жан Бодріяр. Продовжуючи тему репродукування, він пропонує поділ медіапродуктів на симулякри трьох порядків: підробка, виробництво та симуляція[3, 105]. Критика віртуальної реальності Ж.Бодріяра кидає виклик підробленій тривимірній реальності, довершеній ілюзії, яка не залишила жодної «білої плями» для творчості особистості. Звернемо увагу на ставлення філософа до використання новітніх технологій для вдосконалення людиною власного тіла. В сучасному суспільстві, ті, хто користується послугами пластичної хірургії, не вважають корекцію фігури, обличчя, зміну статі втратою культурної ідентичності, а лише – набуттям нового, хоча і штучного, онтологічного статусу. Кожен сам стає імпресаріо власного образу. Людина стає автором власного життєвого шляху і всього, що на ньому відбувається.

Значна увага поняттю медіатворчості приділяється в різноманітних медіаосвітніх теоріях та концепціях. Так, «практична теорія медіаосвіти», розглядає медіатворчість у її практичній реалізації, орієнтованій на створення медіапродуктів. «Медіаосвіта як таблиця множення» вважає більш важливим набуття практичних навичок створення медіапродукції ніж пустий дискурс-аналіз створеного кимось. Такий прагматичний підхід сприяє розвитку творчої особистості і його не можна не враховувати під час моделювання системи медіаосвіти. Медіатворча діяльність, основана на алгоритмі «задум – втілення задуму – вплив на цільову аудиторію» формує уміння створення якісного медіа продукту, навички конструювання, моделювання та прогнозування впливу медіапродукту на споживача. Медіаосвіта як теорія розвитку критичного (демократичного) мислення аудиторії (Л.Мастерман) розглядає медіатворчість як здатність до критичного сприйняття медіатектів. Медіаосвіта як культурологічна теорія (М.Маклюен, К.Базелгет, Є.Харт, В.Дункан) зосереджує увагу на культуротворчому потенціалі медіатворчості. Естетична (художня) теорія медіаосвіти наголошує на використанні медіатворчості для формування художнього смаку та розвитку навичок медіасприймання. Медіаосвіта, базована на семіотичній теорії акцентована на здатності особистості створювати знаки, обмінюватись ними та здійснювати їх декодування. Загалом очевидні дві лінії у розумінні поняття медіатворчості: продуктивна та перцептивна. 

Прийнята у 2010 році в Україні Концепція медіа освіти базується на вивченні стану медіа-культури населення України та міжнародному досвіді організації медіа-освіти. Основні положення Концепції відповідають завданням, сформульованим у Паризькій програмі-рекомендаціях з медіа-освіти ЮНЕСКО (від 22 червня 2007 р.) та резолюції Європарламенту щодо медіа-грамотності у світі цифрової інформації (від 16 грудня 2008 р.). Серед головних завдань медіаосвіти формування здатності до медіа творчості для компетентного і здорового самовираження особистості та реалізації її життєвих завдань, покращення якості міжособової комунікації і приязності соціального середовища, мережі стосунків і якості життя в значущих для особистості спільнотах. У межах медіаосвіти поєднуються акценти на творче сприймання медіа і розвиток здатності того, хто вчиться, створювати власну медіа продукцію. Таким чином медіаосвіта в Україні орієнтована на розвиток таких аспектів медіатворчості як комунікативний – створення нових способів комунікації за допомогою медіа, перцептивний – активне творче медіасприймання, продуктивний – створення медіапродуктів.

Визначення поняття «медіатворчість», які сьогодні можна знайти у дослідженнях педагогів, психологів досить одностайні. Так, засновник школи медіаосвіти в Росії О.В. Федоров в словнику термінів медіаосвіти приводить таке визначення: «медіатворчість (mediacreation) – процес творчої діяльності в медіасфері та її предметні результати; взаємоповязані процеси проективної діяльності та виробництва медіатекстів. В своїй монографії «Медіаосвіта: вчора і сьогодні» Федоров провів глибоке дослідження дисертаційних досліджень останніх років. Як показує аналіз, актуальність і цікавість до теми медіаосвіти зростає. Серед задач, що домінують в російських дисертаційних дослідженнях наступні: розвиток здатності і докритичного мислення; розвиток здатності до сприйняття, оцінки, розуміння, аналізу медіатекстів; розвиток комунікативних здатностей особистості;навчити людину самовиражатись за допомогою медіа; навчити людину експериментувати з різноманітними способами технічного використання медіа, створювати медіа продукти. Всі ці напрямки можуть бути розглянуті як елементи медіатворчості особистості.

М.Ф.Хілько в своїх дослідженнях, аналізуючи підходи різних дослідників, звертає увагу на механізми естетичного сприйняття в креативному акті, покладаючи в основу медіатворчості комунікацію між суб’єктом та об’єктом медіасприймання та систему психологічних відносин з медіа текстом М.Ф.Хілько розглядає медіатворчість як процес творчої діяльності в медіа сфері та його предметні результати; взаємопов’язані процеси проективної діяльності та виробництва медіатекстів. Аналізуючи психолого-педагогічні механізми медіа творчості, М.Ф.Хілько справедливо пов’язує їх з реконструкцією різноманітних уявлень та трансформацій в нову візуальну якість. В цьому вбачається сутність креативних змін, які несуть за собою новоутворення особистості. Автор звертає увагу на аспекти медіакультури, що презентовані в формах сутніх сил саморозкриття людини, в результаті чого некреативна інформація переводиться в творчі форми: когнітивно-освітній простір, креативно-комунікативний простір, техногенно-художні інформаційні ресурси медіа, етнокультурна та реабілітаційно-екологічна система самореалізації особистості. Все це знаходить відображення в креативно-педагогічному потенціалі медіакультури. Величезне значення Н.Ф.Хілько надає реабілітаційно-екологічній лінії особистісного розвитку, яка передбачає такі типи медіатворчості учнів: духовно-рефлексивна, перцептивно-духовна, духовно-кумулятивна, інтелектуально-перцептивна, перцептивно-моральна, анімаційно-ретроспективна, гедоністична, етнореабілітаційна, ігрова інтерактивна, інтерактивно-комунікативна, інтерактивно-екологічна, соціально-реконструктивна, пост комунікативна та соціально-екологічна. В цілому дослідження Хілько є системним дослідженням феноменології екрану з позицій взаємодії культурного та особистісного простору, тут розглядаються аудіовізуальні компоненти креативності, соціокультурні технології екранної творчості в дозвіллєвій діяльності молоді. Мова іде про теоретичні основи розвитку медіакреативності учнів з урахуванням інтеграції екологічних, соціокультурних та особистісних факторів.

В.А.Возчиков розуміє медіатворчоість як розгортання індивідуальних еврістично-креативних потенцій особистості та створення нових культурних смислів та значень в процесі взаємодії з медіакультурою. Філософія нової доби визнає концептуальну тенденцію до витіснення праці як діяльності творчістю як діяльністю самоцінною, що передбачає адекватних реакцій на виклики соціокультурної реальності, перш за все в галузі філософії освіти. Освіта як формування образу світу та людини в ньому забезпечує становлення особистості, яка перебуває а культурі, орієнтованій на морально-духовні цінності, розвиває свої природні здібності та таланти, постає і творінням і творцем культури, здатним до багатоманітного осягнення світу. Здатність освіти бути чутливою до цивілізаційних змін та своєчасно реагувати на них є показником її життєздатності, відповідності очікуванням та вимогам. Освіта, яка взаємодіє з медіапростором, розширює свої можливості, використовуючи для своїх цілей світоглядну складову медіакультури. Екзистенційно-особистісним сенсом медіаосвіти є сприяння особистості у творчому пошуку власної суті, визначенню та розвитку потенційних можливостей та нахилів; медіаосвіта є фактором розвитку особистості в контексті минулого та справжнього досвіду, становлення світоглядної орієнтації та формування аналітичного ставлення до різних ідейно-моральних позицій, що забезпечує виникненню переконань. Творчість є онтологічною основою медіаосвіти, що витікає з розуміння людини як діяльної, творчої, здатної до самовдосконалення. Творча природа медіаосвіти забезпечує для становлення індивідуального «я» соціальний шлях прояву назовні, шлях, відкритий для всіх, оскільки момент творчості не є виключним привілеєм небагатьох обраних.

В Україні феномен медіатворчості ще не досліджений. Це пояснюється тим, що загалом кількість наукових досліджень в галузі медіаосвіти та медіафілософії досить незначна, що свідчить про те, що процес становлення медіа освіти, медіафілософії та медіа психології ще тільки починається. Перші кроки в дослідженні медіатворчості зробили Л.А.Найдьонова та Н.І.Череповська.

В дослідженнях Н.І.Череповської медіатворчість ототожнюється з ресурсами людини, як системою її внутрішніх можливостей, засобів, її творчого потенціалу, які вона може застосувати у необхідних випадках або у повсякденному житті, які спрямовані на перетворення медіа реальності в умовах становлення інформаційного суспільства. Ці ресурси актуалізуються у соціальному (медіа творчість забезпечує можливість комунікації із значною кількістю людей шляхом взаємодії з власно створеним медіа текстом) та психологічному аспектах (передбачає взаємодію медіа тексту з медіа споживачем, яка має інтимний, внутрішній характер). В дослідженні Н.І.Череповської охарактеризовані ознаки медіатворчості: опосередкованість медіазасобами, гедоністичний характер (дозвіллєво-розважальна спрямованість); масовість. В дослідженні визначено основні функції медіатворчості: продуктивна, функція самореалізаціїі особистості, адаптивна, гедоністична, комунікативна. Авторка вважає найважливішою з них комунікативною, вважаючи, що будь-який медіа текст потребує відповіді – комунікації.

Медіатворчість – творчість в новітньому медіа просторі, творче осягнення сучасної медіа реальності. Якщо творчість в філософії розглядається традиційно в трьох контекстах: самостворення особистості, історичному , як способі освоєння реальності; продуктивному; то медіа творчість відповідно: а) самореалізації, само створенні особистості під впливом медіа, в умовах сучасного медіа простору, через само репрезентацію в медіа просторі; б) спосіб освоєння медіа реальності (освоєння медіа засобів, критичне медіа сприймання, перцептивна медіа творчість); сторження об’єктивно та суб’єктивно нового в медіа просторі, опосередковано медіа засобами та медіа технологіями, створення медіа продуктів.

Користуючись попередніми визначеннями, можна сказати, що медіатворчість в сучасному філософському звучанні - процес практичного перестворення світу в медіапросторі. Медіатворчість – історична активність людей в медіапросторі, істинний зміст доби інформаційного суспільства, що розширює межі можливостей їх розвитку у взаємодії з медіа.

Бутурліна О.В.